поки не пізно, давай обійматись, кохана, у мене до тебе любові до самих небес, у мене до тебе душа в пурпурових тюльпанах, поки не пізно і час наш безслідно не скрес. я втратив себе на задвірках свого егоїзму, покручені в'язи у долі моєї, благанням кінець, валявся в канавах, герой без свого героїзму, коханець без серця, без лука і ока стрілець. поки не пізно, давай обійматись, кохана, допоки вітри безконечності ноги не ніжать твої, чи зможу без тебе прожити хоч день у омані, що ти заслуговуєш кращого? зможу... і ні. суцільне ніщо у безлико-ніякому знову й ніде, і ти, наче спогад з прийдешнього, грішника мрія, ми незнайомі, та я відчуваю, що скучив й тебе чекав кожен день цього пекла в глевкій безнадії. поки не пізно, давай обійматись, кохана, чіплятись думками й руками за наше разом... губляться люди в безкраїх осінніх туманах, тануть сліди у безчассі, та їм аби поруч двом.