Наче домашній арешт — не покидаю у карантин я оселі.
Картинки веселі проклікую у фейсбуці,
Каруселі петицій підписую на прохання друзів —
Стамбульська конвенція, Кмитів,
Довженко-Центр і ще якісь культурні інституції.
Тут цілий день дощ по шибкам лящить, мов по лиці,
Цвіт акації на калюжі лежить, як жир на холодці.
Чим живеш, Україно? Люди, місця, події,
Сервіс, розваги, їжа — столиця радіє.
Кагарлик, Новоселиця, Врадіївка — ридає провінція.
Поліція не покидає шпальт новин —
Невинних і випадкових садять під замóк.
Це не Зáмок", а картини Влади Ралко —
Влада рукою розводить, а потім стирає тебе в молоко,
Молотком й протигазом наказують: Підпиши протокол.
Підшиють до справи його, подай дирокол.
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Ні Переяслав, ні Криве Озеро не змусять нікого промовити
Чи хоча б згадати ім'я того самого міністра.
Мені страшно, як бензин плеще в каністрі
І дим догори здіймається від вогню, що не розгорівся.
Усюди жевріють пожари.
Пошарте цей пост про Бровари чи Нові Санжари,
А я поки зайчиком скручуся в сухій траві
І поміняю рамку на аватарі.